Моя подруга вчинила зі мною дуже підло, і це після багатьох років дружби та всього, що я для неї зробила.
Олеся — моя давня подруга, ми знайомі ще зі шкільних років. Усі радощі та труднощі ми завжди ділили навпіл. Коли в неї не склалося з чоловіком, і вона вирішила їхати на заробітки до Чехії, попросила мене доглядати її сина. У Олесі не було батьків, а чоловік зовсім не цікавився долею дитини.
– Ти ж розумієш, у мене іншого виходу немає. Як я зможу годувати чи одягати сина? А в цій квартирі давно ремонт потрібен, – говорила вона.
Я погодилася допомогти. Олеся платила мені 4000 гривень на місяць за догляд за її сином. Але я виконувала набагато більше обов’язків, ніж просто няня: і готувала, і прибирала, і допомагала з уроками, водила до школи та назад. Та я ніколи не вимагала більшого, адже вважала Олесю майже сестрою.
Олеся поверталася додому рідко, здебільшого на великі свята — Різдво чи Великдень. Через вісім років, коли вона вирішила остаточно повернутися в Україну, її син Дмитро, якому вже було 15 років, почав називати мене «мама». Це її страшенно розлютило.
– Що ти собі дозволяєш? Налаштовувала мою дитину проти мене? Чому він тебе мамою називає? – кричала вона.
– Не знаю, я цього ніколи не просила, – спокійно відповіла я.
– Що ти мені розказуєш? Ти брала з мене гроші за догляд, а тепер хочеш забрати мого сина? Ніколи не думала, що ти на таке здатна!
Я намагалася пояснити, що лише допомагала, як вона мене про це просила. Але Олеся навіть слухати мене не хотіла. Забрала Дмитра та пішла.
Минулого місяця у мене сталося велике горе — серйозно захворіла свекруха. Потрібна була термінова операція, але в нас не вистачало грошей: мою зарплату затримували, а чоловікових заощаджень було замало. Я звернулася до Олесі, сподіваючись на допомогу. Вважала, що вона мала моральний борг переді мною. Але її відповідь мене просто приголомшила.
– Я тобі роками платила за догляд за дитиною. Тобі цього було мало? Я не збираюся фінансувати твої забаганки. Це твої проблеми, а не мої!
На щастя, нам вдалося взяти кредит у банку і оплатити операцію для свекрухи. Але через місяць Олеся раптом прийшла до мене знову. Вона збиралася їхати назад до Чехії, щоб заробити гроші на навчання Дмитрові та відкласти йому на квартиру. Знову просила, щоб я доглядала за її сином.
Цього разу я відмовила. Хоч і люблю Дмитра як рідного, мені дуже боляче, що Олеся так зі мною вчинила. Тепер я переконана: нехай вирішує свої проблеми сама.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи я права, чи, можливо, помилилася?