Дитинство я згадую зі смутком і болем. Тато залишив нас, коли мені було лише шість років. Я дуже сумувала за ним, а мама, здавалось, ненавиділа мене за це. Її дратувало навіть те, що я схожа на батька. З часом вона почала активно шукати нового чоловіка, і мої потреби перестали її цікавити.
Коли мені виповнилося дев’ять, мама вийшла заміж за Антона. Він одразу дав зрозуміти, що я йому заважаю. Коли мама завагітніла, мене відправили жити до бабусі. Але там мені було навіть краще. Після закінчення дев’ятого класу я вирушила до міста навчатися в технікумі — хотіла стати архітектором.
У місті я познайомилася з Богданом. Ми закохалися, зустрічалися чотири роки, а потім одружилися. Богдан був старшим за мене на п’ять років, мав квартиру й стабільну роботу. Здавалося, наше життя буде щасливим.
Однак після весілля він дуже змінився. З’ясувалося, що в нього важкий характер. Богдан забороняв мені спілкуватися з подругами й ревнував навіть до керівника на роботі. Коли народився наш син, життя перетворилося на суцільні сварки. Одного дня він підняв на мене руку. Це стало останньою краплею. Я зібрала сина й пішла.
Богдан погрожував:
– Ти ночуватимеш на вулиці! На колінах приповзеш і благатимеш повернутися.
У мене не було куди йти, тому я вирушила до мами. Стояла з дитиною на порозі, плачучи. Мама лише глянула, винесла 500 гривень і сказала:
– Ти сама в цьому винна. У нас місця немає, ти ж знаєш.
Не знаючи, що робити, я поїхала до хрещеної, маминої подруги тітки Діани. Вона мене прихистила й розповіла, що знає, де живе мій батько. Вона порадила мені його знайти.
Виявилося, що тато багато років був на заробітках, але зараз повернувся і придбав квартиру. Я зателефонувала йому, ми зустрілися, і я все йому розповіла.
– Я завжди хотів спілкуватися з тобою, але твоя мама не дозволяла. Вона таким чином мстилася мені, – пояснив батько.
Він запропонував допомогу, і я погодилася, бо іншого виходу не було. Тато пустив нас жити до своєї квартири, підтримував і любив онука. Вперше за довгий час я відчула себе захищеною. З часом я знову вийшла заміж, але зв’язок із татом зберегла. А ось з мамою спілкуватися перестала.
Пройшли роки. Нещодавно мені зателефонувала тітка Діана. Вона повідомила, що мама дуже хвора, а вітчим відправив її до будинку для літніх людей.
– Забери її, вона ж твоя мама! – благала вона.
Я гірко заплакала, але відмовилася. Я не можу пробачити мамі її вчинків. Можливо, я зберуся з силами, щоб відвідати її, але не більше.