Чоловік залишив мене після народження другої доньки. Він хотів сина, а ще казав, що втомився від сімейного життя. Якось просто зібрався і пішов, не повернувшись. Чула від знайомих, що він одружився в іншому місті, але мене це не зачепило. Я знала, що ніколи б його не пробачила.
Я залишилася сама з двома маленькими дітьми. Довелося переїхати до мами в село. Знайти роботу було важко – доньки часто хворіли, і ніхто не хотів мати справу з працівником, який постійно бере відгули. Тільки коли молодшій виповнилося два роки, я змогла влаштуватися в місцевий магазин на постійну роботу.
Проте грошей усе одно катастрофічно бракувало. Мені було боляче дивитися, як дівчатка просять нові сукні чи чобітки, а я змушена пояснювати, що поки не можу собі цього дозволити. Тоді я зрозуміла: потрібно щось змінювати.
Я вирішила їхати на заробітки до Італії. На той момент старшій доньці, Аллі, було вже 14 років. Незабаром їй потрібно було вступати до навчального закладу, і я знала, що в Україні просто не зможу оплатити їй навчання. Молодша, Ніна, добре ладнала з бабусею, і мама не заперечувала, щоб дівчатка залишилися з нею.
Я поїхала і щомісяця надсилала гроші додому. Мене радувало, як щасливі були мої доньки, коли більше не потрібно було ні в чому собі відмовляти. Згодом Алла вступила на навчання, і я оплачувала всі витрати. Щоб заробити більше, брала додаткові зміни, працювала без відпочинку. Увесь час мріяла про день, коли зможу повернутися додому й знову бути поруч із ними.
Минуло чотири роки, і я вирішила, що заробила достатньо. Повернулася в Україну, сповнена надій. Але вдома мене чекало розчарування.
Алла жила зі своїм хлопцем, навіть не оформивши шлюб. Він не працював, і вони безтурботно витрачали гроші, які я надсилала. Молодша, Ніна, залишалася з бабусею, але зовсім її не слухалася, навчанням не займалася і робила, що хотіла.
Я вирішила діяти одразу. Зібрала всіх разом і оголосила:
– Я більше нікуди не поїду. Хочу бути з вами!
Ви думаєте, вони зраділи? Аж ніяк! Їхнє розчарування було помітним, і це боліло мені найбільше. Але я продовжила:
– Алло, ти доросла, якщо вирішила жити з хлопцем, навіть не порадившись зі мною. Тож я більше не підтримуватиму тебе фінансово, окрім навчання. Ніно, ти отримуватимеш гроші лише за успіхи в школі. Я забезпечуватиму вас їжею та необхідним, але більше – жодних забаганок.
Тут Ніна раптом запитала:
– А навіщо тобі тут залишатися? Їдь назад в Італію.
– Тобі не хочеться, щоб мама була поруч? – запитала я.
У відповідь – мовчання. Моє серце розривалося. Я зрозуміла, що пропустила багато важливого в їхньому вихованні. Але не думала, що вони виростуть настільки байдужими й нахабними. Я хотіла дати їм краще життя, а в результаті отримала байдужість.
Тепер у мене суперечливі почуття. З одного боку, я хочу все залишити й повернутися до Італії, де відчувала себе потрібною. З іншого – розумію, що я маю право залишитися й нарешті пожити для себе. А можливо, ще не пізно щось змінити й повернути любов своїх дітей?