«Ох ти, забула погодувати!» — сплеснула руками літня медсестра. — «Поклали в окремий бокс, щоб не заразити інших, від кого батьки відмовилися. Ну, це вже мій гріх!» Жінка взяла пляшечку з молоком і повільно рушила в кінець коридору. Волонтерка Ліза, яка була тут перший день і ще не встигла освоїтися в лікарні, пішла слідом.
Коли вони зайшли до палати, у Лізи від побаченого перехопило подих, а очі наповнилися сльозами. На ліжечку лежало піврічне немовля з «дому малюка». Воно було зовсім самотнє. Видно, що дитині зле: висока температура, тяжке дихання. Але малюк не плакав. Він лише тихо зітхав, ніби змирившись зі своїм болем.
Діти, від яких відмовилися батьки, швидко перестають плакати. На відміну від тих, хто перебуває тут із мамами, вони знають, що плачем нічого не доб’ються. Малюки з мамами можуть закатати істерику, бо впевнені — мама прибіжить і захистить їх від усього світу. А тут, хоч плач, хоч мовчи — до тебе ніхто не прийде. Ось і цього малюка навіть годувати забули. Немовля жадібно вчепилося у соску, ледве встигнувши зрозуміти, що йому нарешті дали їсти.
Ліза не могла повірити, що про таку безпорадну і хвору дитину просто забули.
«Як так? Як ви могли забути про нього?» — вирвалося в неї.
Медсестра кинула на неї невдоволений погляд:
«Мовчи, дівко! Ще й тижня не пробула, а вже повчати взялася! Встеж тут за всіма. Та й кому він потрібен?»
З цього дня Ліза щодня навідувалася до малюка. Вона сиділа з ним, годувала, розмовляла, а дитина ніби оживала. Згодом малюк почав усміхатися, а його стан значно покращився. Після одужання його повернули до дитячого будинку, але Ліза дізналася, що його збирається всиновити сімейна пара.
Ця історія мала щасливий фінал, але для Лізи це був лише початок. Вона стала справжньою «лікарняною мамою» для тих самотніх діток, які лежали тут без догляду. Її доброта і любов переконали її: навіть у найважчих ситуаціях є надія, і часом просте тепло людського серця здатне творити дива. Лікарні потребують більше таких людей, як Ліза!